Румунська православна церква

Герб
Патріарший собор Святих Костянтина і Єлени,
м. Бухарест

Руму́нська правосла́вна це́рква (РумПЦ, Румунський патріархат; рум. Biserica Ortodoxă Română) — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква; складова Вселенського православ’я. Перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з ін. помісними Православними церквами, посідає сьоме (із 15-ти) місце у диптиху. Територіями розміщення інституцій РумПЦ є Румунія та країни проживання діаспори.

Історична довідка

Рання історія Церкви

Початки християнства на території сучасної Румунії (Дакії) церковна традиція відносить до апостольських часів, пов’язує з діяльністю ап. Андрія Первозваного та учнів ап. Павла. Християнізація населення в Дакії (римська провінція у 106–271) була поступовою, згадки про одночасне масове хрещення відсутні. У 4–5 ст. єпископи з м. Томи (тепер м. Констанца) брали участь у ІІ–ІV Вселенських соборах. До 5 ст. Дакія входила до складу Сірмійської архієпископії (юрисдикція римського єпископа). Після нашестя гунів Дакія увійшла до Солунської архієпископії, у 8 ст. Церква Дакії остаточно «закріплена» за Константинополем.

На історії Церкви позначилися різні шляхи розвитку трьох історичних регіонів: Трансільванії (північний захід); Молдови (схід); Волощини (Валахія, Влахія; південь).

Православ’я у Трансільванії

Трансільванія завойована угорцями в 11–12 ст. За православ’ям визнано статус терпимої релігії, але православні священики були вимушені сплачувати значні податки.

З утворенням (1541) самостійного Трансільванського князівства, яке об’єднало за правління князя Михая Хороброго (1592–1601) Трансильванію, Волощину і Молдову, було засновано (1599) окрему Трансільванську православну митрополію.

Відновлення влади протестантської Угорщини на поч. 17 ст. негативно позначилося на житті православних вірян. Домінуючою конфесією став кальвінізм, православний митрополит був підпорядкований кальвіністському суперінтенданту.

Встановлення у Трансільванії влади Австрії (1688–1918) мало наслідком тиск на православну ієрархію щодо унії з Римом. 1700 за митроп. Атанасія унію було укладено (унійна політика історично була успішною, у міжвоєнний період 1918–1938 у Трансільванії мешкало бл. 1,5 млн. греко-католиків). Поряд із тим, укладання унії викликало опір значної частини ченців та пересічних православних вірян; за відсутності ієрархії у 1701–1761 священиків висвячували у сербських владик. 1761 віденський суд визнав право сербських єпископів офіційно окормлювати православних у Трансільванії.

1783 відновлено Трансільванську православну єпархію у складі Карловацької митрополії Сербської православної церкви. З 1810 румуни отримали дозвіл австрійського уряду на вільний вибір кандидатів на єпископську кафедру. Єпархіальний центр знаходився у м. Германштадті (тепер м. Сібіу). Імператорським указом 24.12.1864 місто стало центром незалежної Румунської православної митрополії, до якої входили румунські віряни, які мешкали на території Австро-Угорщини.

Православ’я у Волощині та Молдові

Волощина наприкінці 8 ст. увійшла до складу Першого Болгарського царства; місцевими християнами порядкувала Болгарська православна церква (Охридський, а згодом Тирновський патріархати). Здобуття політичної незалежності Волощини (1324) сприяло отриманню 1359 від Константинополя статусу автономної Церкви (існувала до поч. 18 ст.). Митрополити обиралися Помісним собором кліриків і мирян, церковний суд над митрополитами здійснював місцевий собор із 12 єпископів. Навіть після переходу Волощини під владу Османської імперії (15 ст.) митрополити соборно обиралися ще протягом століття, з 16 ст. — призначалися султанами.

Молдова у 10–12 ст. перебувала у сфері впливу Київської Русі, що й визначило православне віросповідання більшості населення. Утворення незалежного Молдовського князівства (1359) сприяло формуванню власної церковної організації — митрополії у складі Константинопольського патріархату. Першу згадку про православного митрополита Молдови відносять до 1386 (резиденція у м. Сучаві).

Від 1456 молдовські господарі визнали васальну залежність від Османської імперії. Місцеві єпископи мали певну свободу, отримували дозволи на будівництво нових храмів, могли видавати християнську літературу тощо. Церковна власність залишалася недоторканою. Це сприяло тому, що Східні патріархати та деякі Афонські монастирі засновували тут власні чи викупали румунські монастирі як прибуткові установи. З 1568 богослужіння переведено на румунську мову, що дало поштовх до перекладів богослужбових книг. 1688 румунською перекладено повний текст Біблії.

1711 молдовські та волоські господарі виступили проти Османської імперії під проводом Петра І. Невдача т. з. прутського походу кардинально змінила становище обох православних митрополій: політичний тиск з боку імперії був посилений церковним. Порта скасувала всі привілеї для православних, а з 1716 призначала православних ієрархів винятково із етнічних греків. Греки («фанаріоти») вдалися до масової еллінізації румун (перехід на богослужіння грецькою мовою, ліквідація місцевих свят, обрядовості тощо).

В результаті російсько-турецьких війн Російська імперія отримала право протекторату над православним румунським населенням (за умовами Кучук-Кайнарджійського миру 1774). У 1789–1812 існував Молдо-Волоський екзархат Московського патріархату (з 1813 — Кишинівська митрополія).

1829–1834 Волощина мала політичну автономію під управлінням Росії, останнє значно змінило ставлення румун до московської присутності. Під час нової Кримської війни 1853–1856 румунські князівства запропонували Туреччині зайняти їхні території. Протекторат Російської імперії над Молдовою і Волощиною був ліквідований, що значно послабило тут позиції православ’я.

Церква за об’єднаної Румунії

Князь Александру Йоан Куза

1859–1961 відбувався процес об’єднання Молдови і Волощини в єдину державу. Першим князем Об’єднаного князівства Молдови і Валахії (до 1862) і монархом об’єднаної Румунії (1862–1866) став Александру Йоан Куза. Серед стратегічних завдань його правління — розширення самостійності Церкви і отримання автокефалії.

Уряд Румунії упорядкував діяльність монастирів, передусім тих, що перебували у закордонній власності (йшлося про 215 великих господарств, з яких 101 — у власності Єрусалимського патріархату, 87 — Афону та ін.). У вересні 1863 усі монастирі й маєтки були конфісковані у закордонних власників із виплатою компенсацій (біля 51 млн піастрів). У грудні 1863 секуляризовано майно румунських монастирів. Єдиним розпорядником церковного майна стало Міністерство віросповідань, яке виплачувало платню і пенсії священикам, частково оплачувало церковну освіту тощо. У 1864 спеціальним законом було врегульоване монастирське життя (введено заборону, за невеликими винятками, постригати у ченці чоловіків до 60 р., а жінок до 50 р., визначено порядок їхнього постригу тощо).

Новий закон про освіту (1864) ввів зміни у систему церковного навчання. Семінарії поділялися на єпархіальні (4 роки навчання) і загальноцерковні (7 років), запроваджено викладання загальноосвітніх дисциплін. Контроль і фінансування закладів здійснювало Міністерство культури. Зробити церковну кар’єру без належного рівня освіти стало неможливим. Були також змінені чи запроваджені нові закони щодо формування і функцій Синоду, формування бюджету Церкви тощо.

У грудні 1864 А. Куза підписав указ про автокефалію РумПЦ і створення єдиного Генерального Національного Синоду в складі всіх єпископів та депутатів від кліру і мирян (по троє від кожної єпархії). Щодва роки Синод мав вирішувати поточні та стратегічні питання розвитку Церкви, всі його рішення набували юридичної сили після затвердження урядом. На регіональному рівні діяли єпархіальні синоди.

Церковні реформи А. Кузи призвели як до внутрішньо-церковної напруги (між консервативним і ліберальним крилом духовенства), так і ускладнили відносини з Константинопольським патріархатом, який оцінив ці реформи як схизму. Втім, значна частина православного кліру урозуміла важливість і необхідність реформ.

Князь Кароль І продовжив стратегічну лінію на визнання автокефалії РумПЦ і розпочав офіційні переговори з цього питання із Константинопольським патріархом. Поштовхом до позитивного вирішення питання стало проголошення 09.05.1877 політичної незалежності Румунії. Після міжнародного підтвердження незалежності князівства (з 1881 — королівства) на Берлінському конгресі 1878, Константинопольський патріарх Йоаким ІІІ видав цього ж року томос про надання автокефалії Православній церкві в Румунії (святе миро румунський першоієрарх мав отримувати у Константинополі).

Самовільне здійснення чину освячення мира 25.04.1878 в Бухарестському кафедральному соборі призвело до розриву відносин між Церквами. Примирення Церков стало можливим вже за наступного Константинопольського патріарха Йоакима ІV, який видав 23.04.1885 новий томос про автокефалію РумПЦ із дозволом самостійно освячувати миро.

Проголошення патріархату

Після розпаду Австро-Угорської імперії (1918) відбулося об’єднання земель Румунії: до королівства увійшли Трансільванія, Буковина і Бессарабія, де мешкало чимало православних румун. На Соборі РумПЦ у грудні 1919 проголошено курс на об’єднання православних митрополій приєднаних земель [Трансільванської православної митрополії, Буковинсько-Далматинської (Чернівецької) православної митрополії] із автокефальною Церквою. Процес об’єднання завершився у 1925 з оприлюдненням нового Статуту РумПЦ та відповідного державного закону.

4 лютого 1925 Синод РумПЦ проголосив Церкву патріархатом. Цей статус був підтверджений (25.02.1925) відповідним румунським законом, а згодом (30.07.1925) томосом Константинопольського патріарха. Інтронізація першого Румунського патріарха Мирона (Кристі; 1868–1939) відбулася 01.11.1925.

Церква у роки Другої світової війни та у повоєнний час

У червні 1940 СРСР анексував Бессарабію та Північну Буковину. Місцеві православні громади опинилися у юрисдикції Московського патріархату. Після захоплення німецькими військами цих територій, між Румунією й Німеччиною підписано (30.08.1941, м. Бендери) міжурядову угоду про передачу Румунії земель між річками Дністром і Бугом. Румунська зона окупації (лівобережні землі Молдови, Одеська обл., частини Миколаївської й Вінницької областей) отримала назву Трансністрія.

Православні громади на території Чернівецької обл. були передані під керівництво митрополита Буковини Тита (Симедрі). На території Трансністрії було утворено митрополію, яку очолив митроп. Віссаріон (Пую). Відновлено роботу (з 1942) теологічного факультету Чернівецького університету, відкриті семінарії у містах Дубоссарах та Одесі. РумПЦ отримувала державну підтримку (матеріальна допомога парафіям, ремонт храмів тощо), видавала молитовники, брошури та часописи. Була заборонена діяльність всіх неправославних релігійних угруповань, а також структур Московської патріархії та Української автокефальної православної Церкви. Румунська влада вимагала від Церкви виховання у населення окупованих земель румунського патріотизму (богослужіння румунською мовою, пошанування румунських героїв, освячення військових прапорів, проведення публічних лекцій, прорумунська агітація тощо). Лише на території Північної Буковини у роки війни діяли: 471 парафія (568 храмів); 609 священиків; 510 псаломщиків. Бл. 400 громад діяло на території Трансністрії.

З вересня 1944 Молдова і Північна Буковина знову увійшли до складу СРСР, на цих територіях відновлено юрисдикцію Московського патріархату. Після проголошення Румунії Народною Республікою державно-церковні відносини зазнали змін. РумПЦ вдалося продовжити активну діяльність, попри жорсткий контроль з боку Міністерства культів та ін. державних органів, репресії кліриків. У жовтні 1948 Церква отримала від влади понад 1700 храмів, конфіскованих у Румунської греко-католицької церкви. Юридично РумПЦ не була відокремлена від держави (йшлося лише «відокремлення від школи»), мала право будувати культові споруди (у радянські часи було побудовано понад 500 храмів), створювати релігійні організації, благодійні товариства, вести видавничу діяльність, навіть користуватися державними субсидіями і дотаціями (майже третина кліриків РумПЦ отримували від держави заробітну платню). Румунський патріарх був членом Великих національних зборів.

Повоєнні події в Румунії завдали значного удару й по місцевій українській діаспорі. Були заборонені й розформовані всі українські не лише греко-католицькі, але й православні парафії. Їхні культові споруди, майно були передані РумПЦ (так, православний Український вікаріат відновлено лише 1990).

Пострадянський період

Новий патріарший Собор спасіння нації,
м. Бухарест

Після революційних подій грудня 1989 і повалення режиму Н. Чаушеску, ієрархія РумПЦ була піддана критиці за співробітництво із комуністичним режимом. Патріарх Теоктист (Арепашу) публічно вибачився та 18 січня 1990 подав у відставку. Синод прийняв відставку, але вже через три місяці ухвалив рішення про повернення патріарха (очолював Церкву до 2007). У 1990-х загострився конфлікт із Румунською греко-католицькою церквою через конфісковані у радянські часи храми.

Наприкінці 20 ст. РумПЦ інституціалізувала свою митрополію у Бессарабії (Молдова). Зокрема вікарій Молдовської єпархії Московської патріархії єпископ Бєльський Петру (Педурару) був прийнятий 19.12.1992 у юрисдикцію Румунського патріархату без відпускної грамоти з Москви. 1993 була створена митрополія РумПЦ у Молдові, яка, проте, не отримала офіційної реєстрації через відмову молдовського уряду. Верховний Суд Молдови у грудні 1997 ухвалив рішення, що реєстрація такої митрополії можлива лише після її визнання Московським патріархатом. У відповідь Бессарабська митрополія РумПЦ 1998 подала позов на уряд Молдови до Європейського суду з прав людини. У березні 2002 Європейський суд зобов’язав уряд Молдови зареєструвати митрополію та виплатити компенсацію у 27 тис. євро. Перемовини між Московським і Румунським патріархатами щодо визнання Бессарабської митрополії безуспішно тривають дотепер.

24 жовтня 2007 Синод РумПЦ утворив 7 нових єпархій. Зокрема, було засновано три єпархії на території Північної Буковини (Україна). Наразі їх центри знаходяться в молдавських містах Бельци, Кантемирі та Дубоссарах. Однак РумПЦ озвучено намір за сприятливих обставин перенести єпископські кафедри в українські міста (Хотин, Ізмаїл та Білгород-Дністровський).

Клірики РумПЦ отримують заробітну платню та пенсійне забезпечення від держави (розмір платні Румунського патріарха з 2007 наближено до зарплати Президента країни).

РумПЦ активно провадить соціальну діяльність. Розвинуте капеланське служіння (біля 500 капеланів діють у силових структурах, лікарнях тощо). Церква утримує 121 центри для дітей; 35 центрів для літніх людей; 106 їдалень і пекарень; 52 соціальних центри діагностування й лікування, соціальних аптек; 23 центри допомоги бідним сім’ям тощо (щоденна соціальна допомога для понад 270 тис. осіб). Веде активну діяльність з протидії торгівлі людьми (2 центри), домашньому насильству, вживанню наркотиків тощо.

Значна увага у РумПЦ приділена збереженню культурних цінностей. При Церкві функціонують 275 музеїв і музейних колекцій, 42 центри для реставрації та зберігання церковних раритетів державного значення.

Вищу духовну освіту надають 11 богословських факультетів у державних університетах і 4 богословських департаменти у складі ін. факультетів (разом бл. 10 тис. студентів). Діють 33 семінарії (зокрема 4 жіночих), де навчаються понад 6 тис. слухачів), регентські й духовні школи. Диплом семінарії дозволяє вступати у будь-який ЗВО країни, але не є достатнім для священицької хіротонії. Священики зобов’язані мати вищу освіту та проходити періодичну перепідготовку. Понад 10 тис. вчителів викладають основи релігій у середніх школах.

Офіційними друкованими органами РумПЦ є газета «Вісник румунського православ’я» («Vestitorul Ortodoxiei Romanesti»), журнали «Православ’я» («Ortodoxie»), «Богословські дослідження» («Cercetări Тeologice»), тижнева газета «Румунський телеграф» («Telegraful Român», з 1853) — сукупно понад 30 видань. Зі створенням при патріархії Прес-центру BASILICA (2007) робота церковних медіа активізувалася. У структуру BASILICA входять: радіо «Trinitas», телеканал «Trinitas TV», газети, часописи, агентство новин BASILICA і бюро комунікацій. Офіційний сайт Церкви: www.patriarhia.ro

РумПЦ активна у богословському діалозі з Римо-католицькою церквою, а також з Англіканською та багатьма протестантськими церквами. Є членом Всесвітньої ради Церков (1961), конференції Європейських Церков (1964), має власне представництво при Європейському Союзі та деяких ін. європейських політичних інституціях. У 2011–2013 Синод Єрусалимського патріархату перервав євхаристійне спілкування з РумПЦ через будівництво румунського храму на канонічній території Єрусалимської православної церкви без дозволу останньої. Спілкування відновлено після визнання РумПЦ спірної будівлі не культовою спорудою, а будинком для румунських прочан.

Делегація РумПЦ взяла активну участь у Всеправославному соборі 2016.

З 1924 у РумПЦ визнано новоюліанський календар (окремі митрополії чи вікаріатства можуть користуватися юліанським календарем).

Предстоятель та вищі органи управління

Патріарх РумПЦ Даниїл (Чоботя)

Глава РумПЦ має титул «Блаженніший Архієпископ Бухарестський (ім’я) Митрополит Мунтенський і Добруджийський, Намісник Кесарії Каппадокійської та Патріарх Православної Церкви Румунії». Осідок знаходиться у м. Бухаресті.

Станом на 2020 шостим патріархом Церкви є Даниїл (Чоботя; нар. 1951, обраний 2007). Патріарха нагороджено українським державним орденом князя Ярослава Мудрого I ст. (2013) «за визначну церковну діяльність, спрямовану на піднесення авторитету православ'я у світі, та з нагоди відзначення в Україні 1025-річчя хрещення Київської Русі».

Вища влада в патріархаті з усіх духовних і канонічних питань належить Священному синоду, до складу якого входять всі архієреї. Синод засідає не рідше одного разу на рік. Між засіданнями Синоду поточними справами Церкви відає Постійний синод (станом на 2020 має у складі 14 членів). Обома Синодами керує патріарх.

Засідання Постійного синоду РумПЦ

Вищим дорадчим органом РумПЦ, який вирішує важливі питання церковно-адміністративного, соціального, просвітницького, економічного і патрімоніального характеру, є Національні Церковні Збори (НЦЗ). Членами Зборів є всі члени Синоду та обрані на 4 роки представники духовенства (по 1 особі від кожної єпархії) і мирян (по 2 особи). НЦЗ збираються раз на рік під головуванням патріарха, напрацьовані рішення набувають чинності після затвердження Священним синодом. НЦЗ обирають Національну церковну раду, яка є вищим адміністративним і виконавчим органом як Синоду, так і НЦЗ. До важливих виконавчих органів РумПЦ належить і патріарше управління та канцелярія, органи інспекції й контролю.

Статистика

Станом на 2020 у РумПЦ функціонують: 43 єпархії (54 ієрархи, з них 11 — вікарні); понад 15,7 тис. громад (з них майже 12 тис. — сільські); понад 17 тис. храмів; понад 16 тис. священиків та дияконів; 773 монастирі та скити (понад 2,8 тис. ченців і 4,8 тис. черниць).

На території Румунії діють: патріарший центр, 6 митрополій (10 архієпископій та 13 єпископій) та 1 (український) вікаріат.

Загальна кількість православних вірян у Румунії становить 86,4 % населення, понад 16 млн. осіб (перепис, 2011). Серед них — бл. 500 тис. українців, які об’єднані у 2 благочиння (32 парафії). З 1990 відновлено православний Український вікаріат (17 парафій) з адміністративним центром у м. Сигеті, підлеглий Румунському патріархові.

Бессарабська митрополія (Молдова) має 150 громад; 70 храмів та пристосованих приміщень; 89 священиків.

Для православних румун діаспори створено 3 митрополії (9 єпархій), а також окремі 4 єпархії та 1 архієпархію. До складу митрополії у Західній і Південній Європі входить (з 1972) Французька православна церква. За межами Румунії Церква об’єднує бл. 4 млн. віруючих (бл. 600 кліриків, понад 600 парафій, 40 монастирів).

Богослужбовою мовою РумПЦ є румунська та мови країн проживання.

Література

  1. Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей : в 2 т. Москва : Русские огни, 1994. Т. 1. 336 с.
  2. Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник / пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
  3. Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
  4. Stan L., Turcescu L. Religion and Politics in Post-Communist Romania. Oxford : Oxford University Press. 2007. 270 рр.
  5. Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Румунська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Румунська православна церква (дата звернення: 19.01.2022).


Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
28.07.2020

Поширити

Увага! Опитування на честь 30-ліття незалежності