Російська православна церква

Кафедральний собор Христа Спасителя, м. Москва, РФ
Московський собор за присутності митрополита Київського і всієї Русі Кипріана. Ілюстрація з манускрипту «Лицевий літописний звід», 16 ст.

Росі́йська правосла́вна це́рква [РПЦ; рос. Русская православная церковь; історично — Московська православна церква; Московський патріархат (МП, після 1589); Православна російська церква (у 1700–1943); від 1943 — сучасна назва] — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква; складова Вселенського православ’я. Перебуває в релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні (за ситуативними винятками) з ін. помісними Православними церквами, посідає п’яте (з 15-ти) місце у диптиху. Території розміщення інституцій РПЦ: Російська Федерація, низка пострадянських країн (Естонія, Казахстан, Литва, Молдова та ін.), а також Китай, Японія.

Історична довідка

Заснування та періодизація розвитку

Витокова історія московського православ’я є об’єктом гострих дискусій, оскільки, крім еклезіологічного, має виразний політичний вимір. Є ареною зіткнення альтернативних концепцій як щодо ролі Київської митрополії у формуванні інституалізованого християнства на теренах Московії, так і особливостей православ’я на руських (тепер українських) та московських землях.

Відповідно, проросійська позиція в аналізі ґенези Московської ПЦ уґрунтована на великодержавних, шовіністичних (щодо православ’я в Україні та Білорусі) засадах. Діапазон оцінок — від повного ігнорування «українсько-білоруського» фактору (теорія Ф. Погодіна) до визнання певної специфіки православ’я в Україні, але з негативними конотаціями. Проросійська концепція ранньої історії Московської церкви виводить її з часів хрещення Русі (бл. 988), претендуючи тим на апостольську спадкоємність та церковну й культурну спадщину Київської митрополії [праці архієп. Філарета (Гумілевського) «История Русской Церкви» (1847–1848, у 5 т.), митроп. Макарія (Булгакова) «История Русской Церкви» (1883, у 12 т.), акад. Є. Голубинського «История Русской Церкви» (?–1917, в 2 т.), проф. І. Смолича «История Русской Церкви. 1700–1917» (1997, в 2 ч.) та ін.]. Попри різну періодизацію, всі згадані праці виходять із того, що Московська церква була заснована в Києві наприкінці 10 ст.

Такі ж позиції обстоює й сучасна офіційна історіографія РПЦ, яка веде періодизацію розвитку Московської ПЦ від хрещення Києва: 1) 988–1448 — в юрисдикції Константинопольського патріархату; 2) 1448–1589 — самопроголошення автокефалії; 3) з 1589 до поч. 18 ст. — патріаршество; 4) з поч. 18 ст. до 1917 — синодальний період; 5) 1917–1988 — існування РПЦ в умовах атеїстичної держави; 6) від 1988 — сучасний період.

На противагу Московсько-православній апологетиці, цілий шерег досліджень вказують на задавнені істотні розбіжності московського і київського християнства (які не змогла подолати навіть 300-літня колонізація й зусилля Росії з уніфікації церковного життя). Доводиться, що розвиток Київської та Московської митрополій відбувався на різних засновках, втілив особливості ментальності та культури українців, з одного боку, й етнічних спільнот-мешканців Московського князівства — з іншого; відтак підстави для відліку історії Московської церкви з 988 відсутні [праці істориків і громадських діячів А. Річинського «Проблеми української релігійної свідомості» (1933), П. Штепи «Московство: його походження, зміст, форми» (1968), Харишина М. «Історія підпорядкування Української православної Церкви Московському патріархату» (1995), проф. Е. Кінана «Російські історичні міфи» (2001), проф. О. Сагана «Національні прояви православ’я: український аспект» (2001) та ін.]. Глибокий аналіз «московського розуміння» православної духовності, її типів (синодальний, уставницький, аскетичний тощо) та відмінності від київської традиції здійснено відомою подвижницею і громадською діячкою Є. Скобцовою (мати Марія, 1891–1945, канонізована 2004).

Поділ Київської митрополії

Митрополит Іона Московський

За монголо-татарської навали Київська митрополія зазнала великих матеріальних та людських втрат, особливо після захоплення ханом Батиєм Києва (1240) і втрати містом значення загальноруського церковного центру. Митрополича кафедра, формально перебуваючи в м. Києві, фактично діяла (з 1299 — на постійній основі) у м. Володимирі-на-Клязьмі (тепер м. Владимир, Владимирська обл., РФ). З середини 14 ст. Московське князівство, користуючись занепадом Київської митрополії, намагалося утвердити власну церковну інституцію. Зростаюче політичне значення Московії стало об’єктивним чинником формування тут релігійного центру, який вимагав інституційної та ідеологічної легітимації.

Поряд із тим, зусиллями проводу Галицько-Волинського князівства, зокрема Юрія І Львовича, створено Галицьку митрополію. Після смерті першого митрополита Галицького Ніфонта (1305), Юрій І направив на висвячення до Константинополя ігумена Петра Ратенського. Того ж року і тверський князь Михайло Ярославич послав до Вселенського патріарха свого сподвижника — ігумена Геронтія, із проханням рукопокласти його на Московську митрополію. Константинопольський патріарх Афанасій I та Синод 1308 ухвалили рішення хіротонізувати на митрополита Київського і всієї Русі Петра. Після повернення на Русь (1308) митроп. Петро протягом року перебував у м. Києві, проте постійна небезпека змусила його перебратися 1309 до м. Володимир-на-Клязьмі й надалі часто міняти місце свого перебування. Константинопольський патріарх погодився на перенесення центру Київської митрополії у м. Володимир-на-Клязьмі за умови, що Київ лишатиметься «першим її престолом і першою кафедрою».

1313 митроп. Петро прибув до Золотої Орди за новим ярликом, де отримав підтвердження своїх пільг і навіть нові владні повноваження (зокрема судові). У боротьбі за князювання між Олександром Тверським та Іваном І Даниловичем Калитою, Петро став на бік останнього. На його прохання 1325 переніс митрополичу кафедру (без офіційного дозволу Константинополя) з м. Володимира-на-Клязьмі до м. Москви.

Від початку 14 ст. за вплив на Київську митрополію рішуче змагалися правителі Великого князівства Литовського й Московії, що фактично зумовило її розкол. 1354 кожна сторона надіслала на висвячення свого претендента. Константинопольський патріарх висвятив обох: митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) став Олексій, митрополитом Литовським (Київським) — Роман.

Поділ Київської митрополії був прискорений Ферраро-Флорентійським собором, під час якого (1439) Константинопольський патріарх Йосип і висвячений ним митрополит Ісидор Київський підписали унію з Римо-католицькою церквою. Повноваження митрополита Ісидора не були визнані в Москві (звідки він мав утекти, щоб уникнути ув’язнення), але згодом прийняті Великим князем Литовським Казимиром IV Ягеллончиком. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литовську (Київську, включала 10 єпархій, із фактичним центром у м. Вільно, тепер м. Вільнюс, Литва) і Московську частини.

1448 собор єпископів у м. Москві, що зібрався «за велінням государя», обрав на митрополичий престол без узгодження з Константинополем рязанського єпископа Іону (з титулом «митрополит Київський і всієї Русі»). Наступник Іони митрополит Феодосій (теж поставлений без дозволу й благословення Константинополя) уперше отримав титулування «митрополит Московський». Відтак 1448 рік став фактичним початком самопроголошеної автокефалії Московської митрополії, що самочинно відділилася від Київської. У підсумку Московська церква майже на півтора століття втратила євхаристичне єднання з православним світом і впродовж 1448–1589 була невизнаною (за церковною термінологію — перебувала у схизмі).

1458 за сприяння папи Калікста ІІІ Вселенський патріарх висвятив на «митрополита Київського, Галицького і всієї Русі» Григорія ІІ Болгариновича (цей титул зберігався за Київськими митрополитами до 1686). Аналогічно до Ісидора, він не був визнаний у Москві, але отримав визнання з боку Казимира IV (посідав митрополичий престол у 1458–1473).

Новостворена Московська митрополія розвивалися незалежно від Київської фактично до 1686 (коли українські та білоруські єпархії були приєднані до Московської патріархії). Від середини 16 ст. формується ідеологема «Москви — Третього Риму» («Два Рима впали, третій Рим — Москва — стоїть, а четвертому — не бути»). Тим Московія позиціонувала себе спадкоємницею не тільки хрестителя Русі князя Володимира Святославича, а й імператора Костянтина І Великого.

Створення патріархату

Іов, перший патріарх Московський, мініатюра 1672

1585–1586 до м. Москви прибув Антіохійський патріарх Йоаким. Царський уряд використав його візит для переговорів про встановлення патріаршества у Московському царстві. Згоди в цьому питанні досягнуто не було.

Наступний шанс видався у липні 1588, коли вперше з часу хрещення Русі, Київську та Московську митрополії відвідав Вселенський патріарх Єремія II Транос. Відмова поставити патріарха в Москві без соборного рішення в Константинополі мала наслідком майже піврічне утримання Єремії ІІ в неволі та загрозу його життю. У підсумку, всупереч канонічним традиціям, Єремія ІІ вимушено погодився на заснування патріархату; 23 січня 1589 нарік, а 26 січня хіротонізував на патріарха митроп. Іова.

Одноосібні дії Єремії ІІ було визнано неправомірними у Константинополі. В травні 1590 відбувся Константинопольський собор, який надав право єпископам Московії соборно обирати патріарха, а також вніс зміни у церковний диптих (Московський патріархат поміщено між Єрусалимським і Грузинським). Канонічною територією Московської церкви була визнано ту, на яку поширювалася її влада на час визнання (тобто без Київської митрополії).

Попри зміни в статусі — канонічне отримання патріаршества після тривалого періоду невизнання — московська влада прагнула максимально можливого зиску. Невдоволена рішеннями Константинопольського собору (найперше прагнучи піднести Московську церкву на третє місце у диптиху), засобами політичного тиску домоглася скликання ще одного Константинопольського собору (лютий 1593) з «московського питання». Присутні на Соборі Константинопольський, Олександрійський та Єрусалимський патріархи підтвердили визнання у Московії патріаршества, проте залишили МП на п’ятому місці у диптиху.

Рух старообрядництва

Патріарх Никон переглядає богослужбові книги. Художник Олексій Ківшенко, 1880

Зусилля 6-го Московського патріарха Никона за підтримки влади розпочати в 1650-х церковну реформу наразилися на гострий опір частини духовенства і вірян. Реформа була розцінена як наступ на «давні московські традиції» і призвела до церковного розколу: спротив обрядовим і релігійним нововведенням, зокрема оборона «старих книг», фактично перетворилися на релігійно-суспільний рух проти офіційного православ’я.

Ідеологами старообрядництва були протопопи Аввакум Петров, Іван Неронов та ін. Рух набрав масового характеру після Собору 1666–1667, на якому всі, хто дотримувався старих обрядів, були піддані анафемі (а відтак і карному переслідуванню). У відповідь старообрядці підтримали всі політичні й суспільні рухи проти режиму (селянську війну під керівництвом Степана Разіна 1670–1671, оборону Соловецького монастиря 1668–1676, Московське повстання 1682 тощо).

Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на безлюдних окраїнах і місцевостях Росії (на Півночі, Уралі, Дону, Заволжі), а також поза її кордонами — на теренах сучасних Білорусі й Молдови, в Україні, Османській імперії тощо. Внутрішні конфлікти в їх лавах призвели до поділу на попівців і безпопівців та численні напрями-толки. За правління Катерини II репресії проти старообрядців послабли, а подекуди повністю припинилися. Закон 1883 та едикт 17 квітня 1905 надали їм повну віросповідну свободу.

З поч. 19 ст. частина старообрядців утворили Єдиновірську церкву, що зберігала свої давні книги й обряди, але визнала зверхність Синоду Московського патріархату. Від середини 19 ст. попівці мали єпископів і навіть митрополита. У 1914 старообрядців нараховувалось близько 2 млн. осіб.

Ліквідація патріаршества

Будівля Сенату і Синоду, м. Санкт-Петербург, РФ

Указом від 25.01.1721 цар Петро I скасував патріарше управління в Церкві, грубо порушивши церковні канони. В основі т. з. синодальної реформи було покладено «Духовний регламент» Феофана (Прокоповича). Замість посади патріарха було створено Святійший урядуючий синод (рос. Святейший правительствующий синод), який проіснував до 1917 і мав статус вищої державної установи (подібно Сенату) та найвищого адміністративного й судового органу Православної російської церкви. Очолював Синод президент, першим з яких у 1721 став митроп. Стефан (Яворський). Монаршу владу в Синоді представляв обер-прокурор, що діяв під особистим контролем імператора. Царський уряд міг скасувати будь-яку релігійну постанову Святійшого синоду, вплинути на його скликання або зміни його складу. З 1817 Синод був включений до складу Міністерства духовних справ і народної освіти.

Згодом були утворені нові інституції: Комісія духовних училищ (1808), Духовно-навчальне управління (1839), Навчальний комітет (1867), Училищна рада (1887, управління «Недільними школами»). 16.01.1906 імп. Микола II заснував Передсоборне присутствіє (рос. Предсоборное Присутствие) — орган, призначений виконати підготовчу організаційну й богословську роботу зі скликання Помісного собору, розробити проекти основних рішень [головою призначено митроп. Антонія (Храповицького), одним з двох заступників — митрополита Київського Флавіана (Городецького)]. Проте скликання Собору було відкладене.

Московський патріархат у 20 ст.

Патріарх Тихон (Бєлавін)
Митрополит Сергій (Страгородський)

На Помісному соборі, скликаному аж у 1917, було відновлене патріарше управління. Патріархом обрано митроп. Тихона (Бєлавіна).

В умовах антирелігійної політики більшовицької влади та жорстоких гонінь на духовенство й вірян частина єпископату вдалася до програми радикальних перетворень. 14.05.1922 в газеті «Відомості» (рос. «Известия») опубліковано статтю із закликом до суду над «винуватцями церковної розрухи» й оголошенням про створення Вищого церковного управління (ВЦУ). Так була утворена нова течія обновленства, яка проголосила курс на «оновлення» Церкви, демократизацію керування та модернізацію богослужіння. Від початку обновленці співпрацювали із Всеросійською надзвичайною комісією. Радянська влада отримала союзника в боротьбі із «реакційною тихонівщиною», фінансувала видання й різноманітні заходи обновленців тощо.

Патріарх Тихон, передбачивши неможливість виборів патріарха після своєї смерті, назвав у заповіті трьох можливих місцеблюстителів. З-поміж них на момент звільнення патріаршого престолу лишався на волі тільки митроп. Петро (Полянський), який і приступив до управління Церквою. Своєю чергою, за небезпеки арешту, в листопаді 1925 митроп. Петро призначив трьох можливих «заступників місцеблюстителя». Відтак з 10.12.1925 Церкву очолив митроп. Сергій (Страгородський) — єдиний, хто ще був на свободі. У червні 1926 митроп. Сергій подав у Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) проект послання до пастви, в якому цілковито підтверджував лояльність Церкви «тихонівців» (у заяві — староцерковників) до радянської влади, та заяву із програмою наступної діяльності. Протягом 1926 Сергія (Страгородського) кількаразово арештовували, зокрема за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності», підготовці нелегальних виборів патріарха. У тюрмі митроп. Сергій пішов на співпрацю з більшовицькою владою. У березні 1927 знову перебрав обов’язки управління Церквою, в травні — домігся легалізації Синоду, почав відновлювати єпархіальні управління. Ціною стало підписання Декларації лояльності режиму, т. з. Декларація митрополита Сергія, де йшлося про «єдність церковних діячів з народом і урядом». Документ опубліковано 29.06.1927 за підписом всіх восьми членів Синоду. Декларація спровокувала черговий розбрат у Церкві: маніфестація підтримки влади в умовах жорстоких репресій проти Церкви мала шокуючий ефект. Частина архієреїв затаврували подальшу діяльність митрополита та очолюваної ним Церкви як «сергіянську єресь». Неоднозначність вчинку митрополита (який, з одного боку, намагався врятувати Церкву як інституцію в умовах карального режиму, а з іншого — пристав на угоду з «ідеологічними ворогами» й поступився моральними цінностями) дотепер є темою богословських і світських дискусій.

Надії вберегти Церкву не виправдалися — до початку Другої світової війни церковну ієрархію РПЦ було майже повністю винищено (із понад 200 архієреїв у 1940 на волі лишилося 4), репресовано тисячі кліриків, поруйновано храми. Лише після важких поразок на фронті та прикладів ефективного використання гітлерівцями релігійного чинника Й. Сталін вирішив задіяти церковний ресурс. У вересні 1943 було відновлено діяльність Синоду, та дозволено обрати патріарха [ним став Сергій (Страгородський)].

Після закінчення Другої світової війни становище МП поступово стабілізувалося. Але із настанням «відлиги» розпочався новий, хоч і «м’якіший», етап гонінь на Церкву.

Провладна лінія Церкви була продовжена новими патріархами (Алексієм І, Пименом), більшість кліру обрала для себе шлях мовчання і покірності. В 1961 Архієрейський собор на вимогу влади змінив Статут РПЦ у бік цілковитої залежності священиків від виконавчих органів парафій — «уповноважені» від влади отримали необмежений вплив на церковне життя. Функція кліриків була зведена до відправляння служб і треб. Станом на 1988 в РПЦ діяли лише 3 духовних семінарії (зокрема Одеська) та 2 духовні академії (Московська та Ленінградська).

РПЦ відкинула для себе перспективу катакомбного існування та боротьби з режимом на користь стратегії самозбереження, «потрібності» владі та пастві.

Сучасний стан

Зліва направо: Московський патріарх Алексій II, президент Росії Володимир Путін і митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило, 10 вересня 2006. Фото Ігоря Зарембо

Новий період розвитку РПЦ розпочався після приходу до влади в СРСР М. Горбачова. На хвилі демократичних реформ було значно послаблено тиск на Церкву, розпочалися процеси її інституційного відродження. Відбулася лібералізація контролю над релігійним життям, скасовано обмеження релігійної діяльності. Політика гласності та перебудови сприяла поверненню Московському патріархатові конфіскованого владою церковного майна. Важливою віхою був 1988 — рік офіційного святкування тисячоліття Хрещення Русі та проведення ювілейного Помісного собору РПЦ. 30.05.1991 РПЦ отримала у повному обсязі статус юридичної особи на території Російської Федерації (на підставі Закону СРСР від 01.10.1990 «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Станом на 1987 по всій території СРСР у юрисдикції РПЦ діяли 6893 громади та бл. 20 монастирів, а вже на кінець 1988 — 8500 парафій, 76 єпархій, зокрема 120 зарубіжних парафій, об’єднаних у 3 благочиння (Фінляндське, Угорське, Мексиканське) і 3 екзархати. До жовтня 1990 Церква мала вже 5 екзархатів (Український, Білоруський, Середньоєвропейський, Західноєвропейський, Південноамери¬канський); решта єпархій та екзархатів у колишньому СРСР та Північній Аме¬риці з 1990 були підпорядковані безпосередньо патріархові.

1990 Український екзархат перетворено на самоврядну церкву в юрисдикції МП й перейменовано на Українську православну церкву.

Проте за президентства Б. Єльцина, а особливо В. Путіна, Московський патріархат щодалі виразніше набуває рис «державної Церкви». За патріарха Алексія ІІ відбулася перебудова системи церковно-державних відносин в бік найтіснішої взаємодії РПЦ і влади в різних сферах — від зовнішньої політики до освіти й пенітенціарної служби (у 1989–1991 патріарха обрано народним депутатом СРСР, у 2001 посів 5-те місце в рейтингу російських політиків). Московська патріархія підписала спільні угоди з усіма силовими структурами РФ, узявши зобов’язання духовно-моральної просвіти воїнів і патріотичного виховання, а також більшістю ін. міністерств і відомств.

2003 Московська патріархія за активної організаційної й фінансової допомоги світської влади розпочала об’єднавчий процес із Російською православною церквою закордоном (РПЦЗ). 17.05.2007 першоієрархами церков підписано Акт про канонічне спілкування. РПЦЗ увійшла до складу РПЦ на правах самокерованої Церкви [частина духовенства і мирян РПЦЗ під проводом єп. Агафангела (Пашковського) не визнала Акт і продовжила існування як незалежна структура].

У 2008–2015 Московський патріархат узяв активну участь у підготовці Всеправославного собору 2016. Проте напередодні собору керівництво РПЦ оголосило про неможливість долучитися до його роботи й намагалося вплинути на позицію ін. Православних церков з метою бойкоту собору і його рішень. У результаті 4 помісні церкви не взяли участь у Соборі та не визнали його резолюцій, що завдало репутаційного удару по Вселенському православ'ю та загальмувало проведення назрілих реформ.

У 2018–2019 МП активно протидіяв процесу конституювання і визнання Православної церкви України, ангажовано розцінивши дії Константинопольського патріархату як «втручання у справи Московської патріархії». Надання Томосу про автокефалію і внесення ПЦУ до диптиху призвели до одноосібного розриву з боку МП євхаристичного спілкування із Константинополем. Подібні дії РПЦ погрожує здійснити щодо кожної помісної церкви, яка визнає ПЦУ. Така політика нинішнього керівництва МП, що фактично веде до проголошення себе «єдино істинним напрямом православ’я», посилює самоізоляцію Церкви та залишає її поза новими тенденціями у Вселенському православ'ї й екуменічному діалозі.

Станом на 2021 у складі духовних навчальних закладів РПЦ діють 5 духовних академій, 3 православні університети, 2 богословських інститути, 38 духовних семінарій, 39 духовних училищ, 6 пастирських курсів, 3 єпархіальних жіночих духовних училища, 7 шкіл катехизаторів, 3 школи псаломщиць, кілька регентських та іконописних шкіл. Загальна кількість духовних навчальних закладів — 87. Діє загальноцерковна аспірантура і докторантура.

Серед церковних ЗМІ: офіційні органи «Журнал Московської Патріархії» («Журнал Московской Патриархии») та газета «Церковний вісник» («Церковный вестник»); популярний альманах «Богословські труди» («Богословские труды»); журнали «Альфа і Омега» («Альфа и Омега»), «Зустріч» («Встреча»), «Приход» тощо. Важливим комунікативним і богословським майданчиком став проект «Православна енциклопедія».

Для популяризації Московського патріархату в м. Москві створено церковний медіа-холдинг (фінансування переважно за рахунок держави). До його діяльності активно залучені Союз письменників Росії, Російська академія наук, представники інтелігенції. Проте, функціонування православних медіа за рахунок платників податків не влаштовує представників інших конфесій і суперечить російському законодавству про релігійні організації.

Першоієрарх Церкви та вищі органи управління

Патріарх Кирило (Гундяєв)
Резиденція Московського патріарха

Титулування предстоятелів РПЦ постійно змінювалося. Останній «досинодальний» патріарх Адріан (1627–1700) мав титул «Архієпископ Московський і всієї Росії і всіх північних країн Патріарх». Перший «постсинодальний» патріарх Тихон (Бєллавін) — титул «Патріарх Московський і всієї Росії». Натепер титул предстоятеля РПЦ: «Святіший (ім’я) патріарх Московський і всієї Русі». Титулування «святійший» не визнається за Московським патріархом низкою Православних церков, зокрема Стародавніми східними патріархатами; Константинопольський патріархат вживає щодо Московського патріарха титул «блаженнійший». Осідок патріарха знаходиться у м. Москві, офіційна резиденція — Свято-Данилів монастир. Кафедральний собор — Храм Христа Спасителя (м. Москва).

Патріархові належить «першість честі» серед єпископату РПЦ, сан патріарха є довічним. Кандидатом на обрання може бути тільки архієрей (єпископ) РПЦ (громадянство чи підданство Статутом не обумовлене), не молодший за 40 років, з вищою богословською освітою та досвідом єпархіального управління. Процедура обрання патріарха деталізована у «Положенні про обрання Патріарха Московського і всієї Русі», ухваленому Архієрейським собором РПЦ 05.02.2013. Станом на червень 2021 першоієрархом є Кирило (Гундяєв; нар. 1946, обраний 2009). Згідно зі Статутом РПЦ, вищими органами церковної влади і управління є Помісний собор, Архієрейський собор і Священний синод на чолі з патріархом. Ці органи мають законодавчі, виконавчі та судові повноваження (кожен — у своїй компетенції).

Найвищим органом управління Церквою є Помісний собор (у складі архієреїв, кліриків, ченців і мирян), який вирішує всі питання, що стосуються внутрішньої та зовнішньої діяльності Церкви, обирає патріарха. Скликається раз на 5 років, а також в екстраординарних випадках, визначених Архієрейським собором або патріархом і Священним синодом. Проте, періодичність скликання Помісних соборів не дотримується (так, останній був скликаний у січні 2009, перед тим — у 1990, обидва — для обрання предстоятеля).

До складу Архієрейських соборів входить виключно єпископат — всі правлячі єпископи Церкви, а також вікарні єпископи, які очолюють синодальні установи та духовні академії. За Статутом, скликається не рідше одного разу на 4 роки.

Священний Синод є вищим органом управління РПЦ у період між Архієрейськими соборами. Складається з голови (патріарха або місцеблюстителя), 9 постійних і 5 тимчасових членів (єпархіальних архієреїв, яких викликають на піврічні сесії у порядку черговості). Як правило, засідання Синоду є закритими; ухвали приймаються загальними голосуванням, більшістю голосів (утримання від голосування не допускається). Засідання Синоду проходять не рідше чотирьох разів на рік.

Московська патріархія — установа РПЦ, що об’єднує структури, безпосередньо керовані патріархом. Патріарх є священноархимандритом (настоятелем) Троїце-Сергієвої лаври, а також низки ін. монастирів зі статусом патріарших ставропігій.

Вища церковна рада — новий постійний виконавчий орган, що діє з березня 2011 при патріархові та Священному синоді. Очолюється патріархом і складається з керівників синодальних установ.

Офіційний сайт Московського патріархату: www.patriarchia.ru

Статистика

Станом на 2020 в РПЦ функціонують 314 єпархій (52 з яких — у складі Української православної церкви в юрисдикції МП). Кількість архієреїв сягла 382 особи (з них 108 — в УПЦ). Окрім пострадянських терен, Церква має єпархії у Західній, Центральній і Північній Європі, Північній та Південній Америках, в Азії, а також патріарші приходи у багатьох країнах світу. В 57 країнах далекого зарубіжжя діють 891 парафія і 52 монастирі РПЦ, зокрема 409 парафій і 39 монастирів РПЦЗ.

Церква має 972 монастирі (474 чоловічих і 498 жіночих) із понад 15 тис. ченців і черниць. Кількість парафій — перевищує 38,6 тис. (з них понад 12 тис. — в УПЦ). Кількість штатних кліриків — понад 40,5 тис. Дані про церковний бюджет (фінансовий бюджет МП) не оголошувалися з 1997. Значний прибуток приносять операції з державними цінними паперами і два комерційні підприємства (з виробництва церковного начиння в сел. Софріно у Московській області та готель «Данилівський» у Москві).

До структури РПЦ, згідно з її Статутом, входять:

  • Дві автономні Православні церкви: 1) Японська (автономія надана Московським патріархом у 1970, проте більшість Помісних церков її не визнали), налічує 3 єпархії, 2 єпископи, бл. 150 приходів 22 священики, близько 46 тис. осіб; 3) Китайська (утворена 1956 рішенням Синоду РПЦ), де-факто припинила існування ще у 1960-ті, 2 священики.
  • Три самокеровані (самоврядні) церкви: Православна церква Молдови; Латвійська православна церква; Естонська Православна церква та самокерована частина РПЦ — Російська православна церква закордоном. Автономні та самоврядні церкви здійснюють свою діяльність на засадах і в межах патріаршого томосу, що видається відповідно до рішень Помісного чи Архієрейського собору.
  • Одну самокеровану церкву з правами широкої автономії — Українську православну церкву, що в своїй діяльності керується Визначенням Архієрейського собору РПЦ від 1990, Грамотою Московського патріарха (1990) і Статутом УПЦ, який схвалюється Московським патріархом. (Після конституювання автокефальної Православної церкви України канонічний статус УПЦ в юрисдикції МП та її офіційна назва є предметом дискусій).
  • Один екзархат на території Республіки Білорусь — Білоруський екзархат або Білоруська православна церква (інша офіційна назва). Рішення про створення чи розпуск екзархатів, їх назву та територіальні кордони ухвалює Священний синод із наступним затвердженням Архієрейським собором.
  • Два митрополичих округи: Казахстанський та Середньоазійський.

Загальна кількість православних вірян в РФ, за оцінками МП, становить 60–80 млн осіб; за оцінками світських аналітиків — від 10 до 25 млн вірян. Великою проблемою для РПЦ є рівень воцерковлення: за даними соціологічних досліджень, православна ідентичність у сучасній Росії має радше символічний характер, пов’язана з етнокультурною та історичною ідентифікацією.

Додатково

  • На відмінності київського і московського християнства зважали навіть апологети РПЦ. Так, церковний історик Є. Голубинський зауважував, що вже на теренах єдиної Київської митрополії відбувалася постійна боротьба «зовнішньої, умовно-формальної обрядовості» з «внутрішнім змістом віри». І якщо у київський період (до поділу Київської митрополії) «зовнішнє переважання ще трималося віри», то в московський — сягло крайності. Розбіжність московського та київського православ’я намагався узгодити митроп. Макарій (Булгаков), який запропонував період до сер. 15 ст. назвати добою «введення в історію Російської Церкви», або її «передісторією». Проте особливого успіху подібні спроби не мали.
  • Професор Гарвардського університету Едвард Кінан (1935–2015) аргументовано довів, що московська політична еліта часів Івана ІІІ Васильовича та пізніших володарів «туманно уявляла собі історію Київської доби і ще менше претендувала на те, щоб бути її спадкоємцями». В усьому — церквах і світських будівлях, у назвах та присвятах церков, у написах чи літописних згадках про спорудження — «майже немає натяку чи бодай алюзій київської спадщини» (ні Десятинної церкви, ні Борисоглібської, ні Св. Софії тощо). Московська знать часів Івана ІV Грозного практично не називала своїх дітей «київськими» іменами: серед проаналізованих дослідником 3 тис. імен не було жодного Ігоря, Святослава, Мстислава, менше 1% Володимирів і лише 3 Гліби.
  • Приблизна кількість старообрядців натепер — бл. 1 млн осіб. На Помісному соборі РПЦ 1971 було визнано, що всі старі обряди є рівночинними до нових.
  • Виправдання діяльності митроп. Сергія (Страгородського) дотепер лишається складною справою для церковних істориків та богословів. Актуальність дискусій навколо постаті митрополита засвідчують матеріали богословської конференції 2002. Ухвали конференції викликали гостру критику з боку ієрархії Російської православної церкви закордонної, що висунула такі контраргументи проти виправдання діяльності митроп. Сергія: 1) митрополит не був першоієрархом Церкви, але мав повноваження лише з ведення поточних справ, його дії було опротестовано першоієрархом Петром (Полянським) разом з іншими місцеблюстителями; 2) він не мав повноважень утворювати Синод Московської патріархії; 3) митрополита й Московську патріархію обвинувачують не в зусиллях налагодити відносини з державою, а за згоду на залежний стан Церкви та примус кліриків служити «безбожній» владі; 4) зміщення єпископів відбувалося за вказівками та в інтересах світської влади; 5) РПЦЗ у підсумку опинилася у відстороненні від ін. помісних Церков та ін. Як зазначає філософ Г. П. Федотов: «якщо оцінювати вчинок митрополита Сергія за результатами, то слід визнати його негативним. Серед всіх проектів митрополита здійснилася лише легалізація Синоду... Але запровадження Синоду було пов’язане із такими обставинами, які робили сумнівною і його церковну корисність». Наслідком політики митрополита стало «врятування зовнішньої організації Церкви ціною притлумлення її духу», що призвело згодом до «катастрофи ієрархічного авторитету Церкви» і церковного розколу.

Література

  1. Федотов Г. П. Судьба и грехи России : в 2-х т. Санкт-Петербург : София, 1991. 350 с.
  2. Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей : в 2 т. Москва : Русские огни, 1994. Т. 1. 336 с.
  3. Русская православная Церковь и коммунистическое государство. 1917–1941. Документы и фотоматериалы / Отв. ред. Я. Н. Щапов. Москва : Библейско-Богословский институт св. апостола Андрея, 1996. 356 с.
  4. Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник / Пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
  5. Устав Русской Православной Церкви, принятый на Архиерейском соборе 2000 г. // Официальный сайт Московского Патриархата. URL: Устав Русской Православной Церкви / Официальные документы / Патриархия.ru (patriarchia.ru)
  6. Кінан Е. Російські історичні міфи / Пер. В. Шовкун; наук. ред. Н. Яковенко. Київ : Критика, 2001. 283 с.
  7. Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
  8. Мария (Скобцова). Типы религиозной жизни. 4-е изд. Москва : Свято Филаретовский православно-христианский институт, 2009. 68 с.
  9. Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Російська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Російська православна церква (дата звернення: 30.11.2021).


Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
12.06.2021

Увага! Опитування на честь 30-ліття незалежності